Все починається з дитинства… Скажу на власному прикладі, що я ніколи не бачила сцени насилля в моїй сім′ї. Якщо говорити про методи виховання, то моїй «задній точці» інколи перепадало за шкоду, яку я могла зробити. Можливо, я передбачу ваші питання наперед, тому відповім зразу. Такі дії з моєю «точкою» були рідко і за діло. Я не ходила, як аватар. Проте, на моє виховання впливали як і батьки, так і оточення. Думаю, що зараз в світі нічого не змінилось. Під словом «оточення» я маю на увазі не лише дитячий садок та школу, а й те, з ким ми проводили свій вільний час…І я зараз про телевізор. Адже, дивлячись на те, як ведуть себе інші дяді і тьоті, дитина дізнається, як побудований цей світ поза межами оселі.

І тут мені згадується ситуація, коли мультфільми з мого дитинства: «Маша і Ведмідь», «Ну постривай», «Том і Джері» і т.д (так, це саме ті, які заборонили транслювати через пропаганду насильства), – якраз не вплинули негативно на мою психіку і я не пішла в доросле життя з думками «Всім хана!». Натомість на заміну таким «безладним» мультфільмам пропонують сучасні, які вчать дітей лише «кращого». Ось і мені попався один із таких – це мультик «Наречена для Котигорошка». Тут персонаж б′є жінку, на що вона говорить: «Б′є – значить любить». Тобто, стара казка про Котигорошка – «фу!», а от, якщо наповнити її стереотипами і закликами до насильства – «клас!». Ні, це в ніякому випадку не повпливає на дитячу свідомість. (сарказм)

Якщо те, що бачить дитина по телевізору – це лише мала частина формування поведінки, то те, що спостерігає у сім′ї – займає велику. Так, саме від того як взаємодіють тато і мама в сім′ї, може дати дитині усвідомлення про відносини людей один з одним. Тобто, коли всі питання можна обговорити, а не зразу «лупити в око».

Альона говорить, що в її сім′ї ніколи ніхто не піднімав руку на когось. Навіть тоді, коли в дитинстві робила якусь шкоду, то могла лише вислуховувати повчальні лекції, а от якісь фізичні дії проти себе не отримувала. «В мене сім′я взагалі спокійна. Навіть сварки, то рідкість. Якщо й починається якась «нестиковочка», то нам краще розійтися, обдумати все, а потім на «свіжу» голову обговорити ситуацію. Так я звикла з дитинства і вже у дорослому житті це правило завжди присутнє зі мною. Тому я й рідко конфліктую з кимось»,– говорить Альона.

За словами соціального працівника Марини Матвійчук, зараз, в період пандемії, рівень домашнього насильства збільшився і ситуації в сім′ях загострюються. На її думку, це число зростатиме, оскільки хвилювання щодо безпеки, здоров’я, грошей посилюють напругу, особливо в умовах ізоляції.

«Цей ланцюг буде дуже важко розірвати. Поки ми не навчимося говорити, контролювати емоції і змалечку розповідати дитині, що насильство над іншим – це не вихід і за це ти можеш бути покараним, то таке явище буде присутнім у нашому звичайному світі, на яке будуть закривати очі і шукати різні відмовки. Це, звісно, я трохи драматизую, але вже стільки років ми говоримо, що це реальна проблема та загроза суспільства – і все одно показники насильства з кожним роком збільшуються. Тоді нам залишається не мовчати, говорити про це та карати винних, можливо, тоді ми дійдемо до логічного кінця», – говорить Марина.

Для тих, хто не розуміє весь цей сленг, пояснюю. Абьюз – це коли хтось завдає нам шкоди або призводить нас до страждань. Зараз ще більше стало поширеним це поняття, і до нього відносять не лише фізичне насильство, а й таке, коли в стосунках партнер постійно звинувачує, глузує, нав’язує свою думку… Так, до цього можна ще багато ознак додати. Це й коли партнер порушує особисті кордони, пригнічує волю, тотально контролює, обшукує особисті речі, вимагає звітувати "де був?" або "де була?" і навіть докоряти грошима – це також аб’юзерство. Тут головне на початку помітити перші ознаки в поведінці партнера, щоб в майбутньому не страждати.

До того, коли Альону вдарив її хлопець, то деякі ознаки серед вище перечислених були присутні і в нього, проте для дівчини це було як ознаки дбайливості і любові. «Андрій мене дуже ревнував. Це доходило навіть до того, що він забороняв мені спілкуватися з друзями, контролював мої соціальні мережі…Це, звісно, дивно, але я весь час думала, що так він проявляє свою любов, оберігає мене. Та і якось 5 років прожили нормально. Звісно, не без сварок, але ніколи не билися», – говорить Альона.

На думку знайомого героїні Олега Підгороднього, таке явище як «абьюз» зараз на слуху і є не правдоподібним. Сам Олег відносин не має, проте чудово розуміє, які це «здорові відносини». «Я звісно проти насильства і не розумію тих, хто таке вчиняє. Але зараз з′явилось ось це слово «абьюз» і, коли ти починаєш проявляти будь-які дії до дівчини, то зразу "ти абьюзер". Роздули з мухи слона і тепер пальцем не можна торкнутися нікого», – говорить Олег.

За власними спостереженнями можу сказати, що на початку відносин аб’юзери видаються дуже уважними і романтичними партнерами. Тому варто ще на початку помічати певні ознаки, які повинні насторожити в поведінці людини.

За словами Марини Матвійчук, аб’юзери завжди впевнені у своїй правоті. Вони ніколи не відчувають, що їх поведінка є відхиленням від норми і не помічають шкоди, завданої іншій особистості. І такі «токсичні» люди не мають наміру змінюватися. Більш того, вони перекладають провину на свого партнера. «На мою думку та моїх колег, не варто якось боротися за те, щоб виправити цих людей або витрачати життя на те, щоб «воювати» з ними. Самостійно піти від аб’юзера важко. Іноді жертва знаходиться вже під таким сильним впливом, що не може чинити опір. В цьому випадку краще

звертатися за професійною психологічною допомогою, щоб виробляти ефективну стратегію протидії емоційному насильству»,– говорить Марина.

Черкащина повністю забезпечена бригадами та центрами соціально-психологічної допомоги, крім того діють благодійні організації, які можуть передати постраждалих в надійні руки фахівців. Але страх звернутися за допомогою в жінок присутній, вони готові замовчувати свої проблеми та не можуть знайти в собі сили заговорити про них.

«У наших відносинах пауза або ж уже повний кінець. Моя сім′я знає про цю ситуацію і всі мені говорять просто покинути цю людину і не зв′язуватися. Але ж 5 років відносин і один такий «зрив». То в мене чомусь думки, що людина зробила помилку в житті і зміниться або ж зрозуміє, що була неправа. Я заплуталася», – говорить Альона. Проте, за її словами, всі її знайомі радять звернутися до психолога для того, щоб ті допомогли розставити всі крапки над «і».

Скажу відверто, я ніколи не була у психолога, але якщо мої знайомі потребують допомоги і ніхто не може її надати, то я завжди рекомендую спеціалістів. Я тільки «за!». Тим більше, коли така ситуація трапляється і ти думаєш, що в твоїх проблемах ладна допомогти тільки ти сама собі, то ти помиляєшся.

Як пояснює психолог Марина Бойко,  іноді у жінок виникає почуття, що вони цього не можуть розповісти, бо їх не зрозуміють. «Часто вони бояться, що їх звинувачуватимуть, або соромляться. Та й коли жінці доводиться стикатися з докорами, можна зрозуміти, чому вона мовчить. Тобто справа не лише у жінках. Потрібно створювати таку атмосферу в суспільстві, у якій жінка відчуватиме, що її підтримають, коли вона відкриється, а не покарають. Отже, ідеться не лише про сміливість жінок, але й про атмосферу в суспільстві, де у жінок взагалі є можливість говорити про пережите»,– говорить Марина.

Не можу оминути й те, коли будь-яке насильство над жінкою виправдовується тим, що жінка сама спровокувала або ж винна в цій ситуації. Мовляв, жінкам варто інакше одягатися або поводитися, аби не провокувати чоловіків. Або жінка дала привід ревнувати чоловіка, тому він і не стримав емоції…

Олег Підгородній стверджує, що таке висловлювання він не підтримує, адже у 21 столітті кожен має право одягатися так, як цій людині зручно. «Це абсурд вчиняти насильство над кимось, бо ти не так одягнутий або мені щось не подобається. Але це все залежить від людини. Якщо для мене це жесть, то не означає, що для когось також. Але це вже не здорово», – говорить Олег.

Справді, психологія – це різностороння наука, адже ми повинні вивчати менталітет обох сторін. Тобто часто ведуться дискусії про те, хто ж винен: жертва чи зловмисник. І якщо 99% будуть на стороні жертви, то все одно знайдеться той 1%, який скаже: «Сама винна!».

У свою ж чергу, Марина Матвійчук наголошує, що це дуже давня стратегія перекидання вини на когось іншого. Це спроба поміняти все місцями: з жертви роблять винного і навпаки. А чоловіка, якщо йдеться про чоловіка, сприймають так, ніби він жертва, можливо, спокусливої жінки. Мовляв, чоловік лише піддався своїм гормонам, він нічого з цим не може зробити. А жінка, в свою чергу, нібито має контролювати ситуацію для обох.

«Це, звісно, дуже задавнена картина сприйняття ситуації. І вона дуже неправильна. Крім того, це ще одна з причин, чому жінки мовчать. Адже коли жінка підозрює, що буде винною, якщо публічно почне говорити про насильство або що її присоромлять, то це призводить до того, що вона не говорить про це. Ну або ж банальна наївність, коли жінка думає: «Б’є – значить любить». Ні, б’є – значить сяде!»,– говорить Марина.