Цю дорогу я пам′ятаю як ніколи. Сюди я приїжджала часто і з радістю до своєї рідні. Зараз стою біля в′їзду на хутір, дорога якої притрушена жовтим листям, а от сліду на ній немає ні людських, ні від машин. Але я продовжую йти далі. Вулиця Миру…Якщо раніше, коли я йшла цим шляхом і ловила погляди знайомих, кричала сусідці бабі Маші: «Добрий день!» (бо не почує), дивилась, як місцеві пораються на городах, то зараз – тиша… Тут дійсно ТИША!
Дерева, знову дерева, кущі, розвалені хати, повалені тини…І не скажеш, що раніше тут був гомін людей, робота кипіла з ранку до вечора, а у дворах лунали пісні та сміх місцевих. Продовжую йти!
Дійшла до кінця вулиці, але так нікого й не зустріла…Але стоп! На краю цієї вулиці видніється великий двір, чималий будинок, і я помічаю людей. ЛЮДЕЙ! Як виявилось, мене також одразу помітили.
– Добрий день! – крикнула я.
– Добрий! Ви що заблудились?– відповіла на моє привітання місцева жіночка і одразу підійшла до тину.   
– Ні, тут моя бабуся колись жила – Марія. А зараз ось вирішила провідати рідні місця. Та й ходжу, роздивляюсь.
– А, Марія! Да-да-да, знаю. Ох, доцінька, нікого ти тут і не побачиш. Немає людей геть. Через те й подумала, що якісь чужі заблудились.
Галина Присяженко…Так звали місцеву жительку. Як виявилось, раніше тут проживав її дядько, який розбудувався тут ще в часи, коли на цьому хуторі жодна хата не пустувала.
– Дядько мій купив тут хату, бо місце було гарне, людне, ліс поряд… От він тут господарством займався, пасіку тримав…Он бач, ще й досі вулики стоять, тепер я з чоловіком цим займаюсь. Збудував таку велику домІну, двір величезний…Ну був на кутку заможним таким дядьком!
– Так а далі що сталось?
– Працював для дітей, щоб їм залишилось все добро. А воно після того, як наш колгосп розвалився, то село й занепало. Молоді повиїжджали у міста, ті, хто побачили, що сенсу сидіти тут немає – виїхали, а старі не вічні ж – померли…
– А ви чому залишились? Не страшно без людей на вулиці?
– Та страшно. Немає до кого й заговорити, а як побачиш когось, то боїшся, щоб це не були якісь бандіти. А залишились, бо шкода це все, не хочеться, щоб пропадало. Наче ж і хата є, і хазяйство, і городина своя. То ми можемо поїхати в місто по справах та й назад.
Постоявши ще трохи біля тину з Галиною, яка розпитувала про моїх рідних, які проживали тут та згадувала місцевих, я вирішила піти далі.
«Всього доброго! Будь обережна!» – вслід голосно сказала Галина.
Скажу відверто, що ця подорож була б не такою насиченою, якби я поїхала сама. Ця поїздка була сімейна. Адже одна справа, коли ти сам дивишся на всю цю картину і не можеш уявити, що ці місця колись були людні, а інша справа – дізнаватися нове від людей, які можуть розказати, показати та порівняти нинішнє з минулим.
– Он там баба Марфа жила. Я весь час бігав до неї в гості, а зараз і хати не видно, – показує рукою мій тато, який на цьому хуторі прожив усе своє дитинство.
– А де ж та хата? Там пусто!
–Ось тут кругом були хати. Це зараз заросло, повалилось, розвалили… Розумієш, тут була хата за хатою і жодна не пустувала!
Тепер настала невід′ємна частина моєї подорожі, адже я прямую до бабусиного двору. Старенька біла хата, яка стоїть на крутій горі, а біля неї дерев′яна маленька лавка…На очі навертаються сльози, адже пам′ятаю, як раніше, коли вся сім′я приїжджала в це місце, то на горі вже зустрічала бабуся. Зараз тут нікого… Лише великий металевий замок висить на дверях…
Двір заріс густою травою, жовте листя застелило землю, старі дерева похились донизу, колючі кущі поплелись до хати, ніби тут ніколи й не ступали людські ноги. Ще в дитинстві, приїжджаючи сюди, я любила виходити на гору, яка була поза бабусиної хати. От і сьогодні мене це ніяк не зупинило. Крізь високий бавовник, який чіпляється на одяг, я таки «видерлась» на ту гору. І знаєте, що я там побачила? Грушу! Так, серед старих дерев, які вже не родять була груша зі зрілими плодами. Не знаю чому, але вони мені були настільки соковитими і солодкими, ніби я ніколи не їла тут груш.
– Та, а то що за хата? Ніколи не помічала її, – показую рукою на сусідську хату, яка повністю заросла кущами і не видно було ні тину, ні двору.
– А, то сусід Шурко там жив. Був водієм, возив прокурора, а потім став далекобійником. В селі його поважали й шанували, поки не спився. А зараз його уже немає. Чуєш, а пішли глянемо до хати!
Пробиратися до хати того дядька Шурка було непросто. У напівзігнутому вигляді, відхиляючи гілки дерев, я таки пробралася у двір. Здивувало те, що двері були відкриті, але зрозуміла, що це якісь п′яниці зірвали замок. Сказати, що моторошно було заходити в саму хату – нічого не сказати. Охоплювали відчуття жаху. Кругом безлад, речі лежать на підлозі, розбита піч, металеве іржаве ліжко, старий дерев′яний стіл і…на столі фото. Відчуття, ніби їх ось-ось хтось переглядав. Погортавши альбом помітила, що на всіх світлинах люди усміхнені. Тут весілля, тут толока, тут якісь гуляння, тут дядько Шурко біля вантажного автомобіля…– життя у русі. І хоч помітно, що речі з хати порозкрадали пияки, але незмінним залишилисьсь не лише відкритий фотоальбом на столі, а й великі ікони, які висіли в кутку кімнати покриті вишитими рушниками.
Довго розглядати оселю не змогла, адже відчуття, що хтось підійде ззаду не покидали увесь час. Рухаємось далі!

Тепер моя подорож продовжується в іншому селі. Адже, виїхавши з Чубівки вгору, ми потрапляємо в Лубенці. Це село я також знаю добре, адже тут моє родинне коріння. І перш за все, я вирішила відвідати місце, яке до болю знайоме не мені, а моїй сім′ї. Їдемо якимись вуличками, які не мають ні кінця, ні краю…
– Де тут взагалі центр? Скільки років сюди приїжджаю, а зрозуміти, де центр села ніяк не можу. Там де школа?– чомусь різко у мене назріло питання.
Школа тут була справді великою і гарною. Як розповідали місцеві, таку будівлю збудували у 90-х роках за спецпроектом якогось депутата. До цього часу діти їздили до школи за 14 кілометрів від села, а коли за рік збудували власну, то для жителів це була велика радість.
– Ні! Бачиш внизу червону хвіртку? Там центр! – показує мені бабуся Галя, яка весь час насторожено дивилась на вулички, які мелькали у вікні автомобіля.
Скажу відверто, про те, що саме там був центр села, я й не могла подумати. Покинуті двори, розмальована зупинка, старі будівлі ніяк не нагадували центр.
– Тут раніше були магазини, сільська рада, клуб, кругом хати…О, а ось тут була хата, біля якої росли високі сосни, то тут чи не кожен вечір збирались усі, щоб погуляти, відпочити, поговорити або ж поспівати, – розповідає моя бабуся з якимось розчаруванням в очах. В цей час, коли мені показували на ось цю хату з сосною, то перед собою я не бачила ні хати, ні сосни, а лише якісь повалені дерева.
Продовжуємо їхати до «того самого» місця. Але перешкодою стало те, що наш автомобіль не зміг подолати місцеву дорогу та глибокі калюжі. Довелось йти пішки.
І ось я стою перед місцем, де раніше жили мої рідні. Краєвид тут гарний…Був! Унікальністю цієї вулиці було те, що хати розташовувались на березі річки.
– Ох тут людно і гарно було. Там річечка, там дерева, там футбольне поле було…Бач? Оце кожен вечір тут були гуляння: хлопці у футбол грають, дівчата собі збираються, а інші так: поговорити або побачитися приходять. І шумно так! – каже бабуся.
– Бачу! – А сама дивлюсь на одиноку хату, порожнє футбольне поле, де лише ворота, і на берег, який заріс травою та очеретом. Тут взагалі важко повірити, що раніше на цьому місці було гучно.
Біля тину цієї хати лежала велика сосна, і, як розповіла бабуся, ось ці два дерева перед двором посадила ще її мама, коли жили в цій хаті. Минуло багато років і сосни виросли величезних розмірів.
– Уже й мами немає, а сосни ще ростуть. Тільки одна оце не витримала, зломилась. Шкода, але виросли і пам′ять є!
Помічаю силует жінки, яка повільно йшла вздовж берега. Як виявилось, це була знайома, яка після того, як моя сім′я виїхала з села, продовжила підтримувати зв′язок. Баба Ліда…Так завжди називала я її.
– О, здрастє, мої рідні! А як це вас сюди занесло? І не попередили мене, що приїдете, – так зустріла нас баба Ліда. Тепер моя подорож продовжилась з нею.
– Бабо Лідо, тут мені розказують, що на цьому березі було повно людей, а я зараз бачу тільки одну хату, футбольні ворота і очерет, – кажу я.
– Правду кажуть. Тут гарна була вулиця. Оце ж тут кругом були хати, люди жили, – крутиться навколо себе і показує рукою, – не ліси оці стояли. Навіть гуртожиток отам на горі був, але і той згорів. Та це страх!– змахує рукою.
– Бабо Лідо, а скільки ж людей зараз живе, бо в інтернеті пишуть, що у 2001 році було десь 300 осіб, а зараз явно не більше?
– Ох, зараз, дитино, хоч би сотню нарахувати. А те, що в тебе там в телефоні пишуть, то, мабуть, правда, бо вже тоді почали люди виїжджати. Ви ж теж приблизно в такому році поїхали з Лубенець, – розповідає баба Ліда.
Покрутившись ще на березі, оглянувши двори, які заросли кущами і не можна зрозуміти, як туди зайти і вийти, поговоривши ще трохи з бабою Лідою, я продовжила свою мандрівку селом.
Знову вулички, дерева, покинуті хати і я знову виїжджаю в той «славнозвісний» центр. Бачу велику білу будівлю біля перехрестя, але здогадатись самій, що то таке, важко.
– Ба, а це що?
– То це ж і є клуб. Тут і вистави були, і концерти, і в настільні ігри приходили гуляти, кіно крутили. Ой, як згадаю, коли наш дід Митя кричав у гучномовець на все село, то це означало, що будуть крутити фільм, то всі знають, що треба дороблювати роботу і йти. А, якщо ще й індійське, то взагалі…– згадує баба Галя.
Їдемо далі. Дорогою мені зустрічається ще одна велика обгороджена металевим дротом будівля. Раніше це була не просто покинута споруда, а справжній механізм – колгосп. Це місце, де кипіла робота, де чути було гомін людей та звуки тварин, де навчали завзято працювати як дорослих, так і малих. На той час, вважалось, що без такого механізму село – це не село.
– Боже, а зараз ні людинки. Я вже і не пойму куди ми заїхали, все так змінилось. Пусто! Хіба я оце колись би подумала, що тут в колгоспі нікого не буде…, – каже баба Галя